24 лютого 2022 року — дата, яка сколихнула всю Україну, яка зруйнувала мільйони доль, яка вкрила кривавими сльозами терени нашої землі. Колискова українського народу огортає кілометри кордонів, тисячі культурних споруд та природних пам'яток, що звеличують нашу націю, вікову історію, наш дух.
Але найголовніша цінність України – мільйони людей, які прийняли на себе нищівні удари росії, які не вклонилися окупантові і прямо перед ним тримали синьо-жовтий прапор. Серед них – наша незламна, нескорена, вільнолюбна молодь. З перших днів молоде покоління стало боротися за місце, яке без жодних сумнівів належить українцям.
Цей щоденник пам’яті – це голос курсанта з міста, яке перше стикнулося з ворогом та стало живою раною усього народу. З міста, де біль не втихне ще довго, і тут завжди лунатиме «Херсон — це Україна».
Глава 1. Початок життя під вогнем
Я, курсант Херсонської державної морської академії, ніколи не міг уявити і повірити, що 23 лютого 2022 року буде останнім мирним днем Херсону. І буквально за 24 години моє місто чекає повне спустошення і тисячі смертей. Правий берег, Антонівський міст, ранок 24 лютого 2022 року. Батьки кажуть, що почалася війна, що Генічеський міст уже підірваний. Далі на власні очі побачив першу ракету, яка летіла в сторону аеропорту у Чорнобаївці. Батьки розуміли, що ситуація загострюється, однак я до останнього не вірив, що усе це не вигадка і не сон, а жорстока правда. Ми поїхали купити продукти, щоб хоч якось підготуватись до війни, але полиці уже були пусті. Приїхавши додому, ми зрозуміли, що прийшов час готувати підвали, адже вибухи було чутно все ближче, у небі була наша авіація, вдалині горів Лівий берег. Як зараз пам'ятаю, 15:29 — час, у який почався бій за Антонівський міст. Час, у який я зрозумів, що почалося життя під вогнем.
Глава 2. Перші криваві дні
Три дні ми не виходили з підвалу. Морок. Холод. Постійні обстріли. Антонівка залишилася без води, без світла, без газу. Але краще б ми залишилися без росіян, через яких нам довелося усе це прожити. Місто було миттєво спустошено. Пам'ятаю, прокидаєшся вночі, у мирні часи, а там щось шумить. А зараз ні душі, лише самі росіяни. Ми переїхали до бабусі у центр Херсону. У центрі ще були наші військові, які намагалися до останнього подиху обороняти місто та намагалися зупинити колону бронетехніки ворога. Але, на жаль, кривава окупація була сильніша. 1 березня 2024 року, у Бузковому парку росіяни з мінометів безжально розстріляли тероборону Херсону. Єдине, що мали наші захисники для оборони це «коктейлі Молотова». І вони точно мали те, чого немає у росіян – мужність, сміливість і героїзм. Бої ще тривали, однак окупація уже була неминуча. Херсон, незламна оборона півдня України, залишився потерпати від російської армії, продовжуючи свій опір навіть у неволі.
Глава 3. Навіть у ярмі, я був українцем
Змінилося все. Усі українські товари з малих магазинів звезли у гіпермаркет «Епіцентр». Поруч був вщент розгромлений, зруйнований, розкрадений найбільший в регіоні торговельно-розважальний центр «Fabrika». День за днем росіяни мародерили та залишали за собою сліди «руського мира». Блокпости були повсюди. Виїхати було майже неможливо, тож залишалося жити далі. Уже тоді я хотів робити щось корисне, щось, що відкриє шлях українським військовим і прискорить шлях до перемоги. Я не міг просто чекати, тож взявся знімати позиції росіян. На той час їх ППО було біля Антонівського мосту. Пізніше я дізнався, що по цих координатах були завдані удари. Звичайно, я усвідомлював, що кожен, хто хоч якось допомагає повернути Херсону синьо-жовтий стяг потенційно у небезпеці, але мої пріоритети було не змінити.
Глава 4. Звірства, що забрали життя
6 червня 2023 року, близько третьої ночі росія підірвала Каховську ГЕС. Знову ворог підступно робить усе вночі. Поступово будинки, цілі населені пункти буквально захлиналися. Щоб приховати злочини, які накоїла російська окупаційна влада, під водою було поховано усе. Наша собака залишалася в Антонівці, тоді ми кожного дня її навідували, і цей день був не виключенням. Об 11:00 ми під’їжджали до Антонівки, вода вже виходила на дорогу. Рівень затопленості був уже такий, що чиясь собака плавала у цьому бруді та смітті. Унаслідок підриву Каховської ГЕС були розмиті цвинтарі, звалища, каналізації. З води виднілися лише верхівки будинків, які ще вчора грабували, руйнували, обстрілювали. Ніщо інше як теракт. Максимальний рівень води, який я бачив на власні очі — 5-ий поверх. Волонтери побоювались заходити у воду, а херсонці – ні. Я допомагав евакуйовувати людей, в основному, на березі. Мені ще тоді не було навіть 18-ти років. Перша хвиля евакуації була хаотичною, і росіяни продовжували добивати Херсонщину. Точки евакуації були постійно під прицілом. Мікрорайон Острів — місце, яке відділяло від загарбника лише річка. Острів був поглинутий водою повністю, тому люди намагалися якнайшвидше евакуювати пенсіонерів, які залишилися самі за сотню метрів від російських позицій. Туди й було завдано ворожий удар, було підбито човни, яких і так ледь вистачало на всіх людей. Але найстрашніше — знову загибель людей, які просто хотіли жити вдома, в Україні. На точках евакуації стояли швидка ДСНС, евакуаційні автобуси. І всі удари були завдані саме по місцях, де люди намагалися врятуватися. Одне із влучань бачив і я, тоді промайнуло відчуття страху. Однак боятися не було часу, тож евакуацію продовжили. Я хотів і надалі продовжувати допомагати, але після того як через човен перевернувся і двоє людей загибло, у цілях безпеки нам заборонили.
Додому повертатися через головну дорогу уже було неможливо, довелося їхати через поле, яке ще з початку окупації було повністю вкрите мінами. Але незважаючи на заборону, я хотів поїхати в Олешки, на лівому березі Дніпра. Там ситуація з евакуацією було важчою, адже лівий берег знаходиться нижче і люди просто сиділи на дахах, благаючи про допомогу. росіян не мало б там бути, адже їм було абсолютно все одно на кількість життів, які вони забрали своїм терором. Врешті-решт, мені не вдалося туди поїхати. Пізніше я дізнався, що група, яка направилася туди рятувати людей, на човнах була розстріляна росіянами. Звірства продовжувалися і надалі. Точно можу сказати, що жодне каяття, жодне вибачення не зможуть виправити нам пам’ять. Неможливо забути, неможливо мовчати, неможливо бути осторонь. Ми навчились жити у темряві, виживати у холоді, ховатися від обстрілів. Але ми ніколи не навчимося жити з загарбником. Наш світ розвалився на шматки, але ми як нація, як нащадки України продовжили бути разом.
Глава 5. Заборона бути українцем
Безліч росіян та численна кількість блокпостів. Ніколи не думав, що колись буде таким Херсон. У кожного перевіряли телефон, щоб ніхто не міг надати інформацію про те, що коїться. Щоб жоден херсонець не мав українських ресурсів. Повна цензура на усе рідне, на українське… Мене теж зупинили та перевіряли телефон. Я встиг усе видалити і залишити лише звичайні фото з життя, однак у мене знайшли фото з полігону. Тримали півтори години. Врятував тільки затор, який виник через перевірку на блокпосту. Лише за одним фото вони вирішили, що я воїн ЗСУ, хоча мені було усього 16 років. Коли я повідомив про цей факт мене нарешті відпустили. Мені сказали «зробити вигляд, що я злякався», але після побаченого страх десь губився за відчуттям пережитого жаху.
Кожен день по суті міг стати останнім. Заходили росіяни і до нас додому, в Антонівці. На той час вдома були батьки, я зайшов — усе було перевернуто догори дном. Забрали усі речі, де була символіка армії України. При вході у нас був наш стяг, вони його навіть не помітили. Так, завзято намагалися викорінити усе українське і не звернути увагу на те, що буде завжди майоріти на території Херсонщини.
Глава 6. Деокупація. Понівечений, але вільний Херсон
Деокупація. Бої було чутно в області. У жовтні уже точилися бої за Давидів Брід. Ті, хто намагалися покинути місто, казали, що в сторону Миколаєва краще не їхати. У цьому ж місяці поступово почали зникати прапори росії, ми вже тоді замислились про звільнення. І 11 листопада 2022 року нарешті це сталось. Херсон нарешті з Україною. Скалічений, але нескорений; понівечений, але вільний; задимлений, але сильний. У нас все ще не було води та світла, але все ж найголовніше — на нашій землі не стало росіян. У місті залишалось багато стареньких людей, яким було важко піднімати без ліфта воду у багатоповерхівках. Тож ми розвозили з батьками воду: вони на машині, я на велосипеді. Світла не було потім ще місяць, а у нас удома його немає досі.
Глава 7. Життя у руках окупанта
Багато чого відбулося з початку повномасштабного вторгнення рф, але дещо все ж таки змусило мене переїхати в Одесу. Смерть українських військових прямо на очах. Досі бачу перед собою цю картину. Прильот. Глухий дзвін. Бачу як наш захисник намагається бігти, але не може. Його тіло усе пронизано уламками, ранами, кров’ю. І якщо б я йому не сказав про це, він би і не зрозумів, що пронизано й адським болем, який на декілька секунд втамувався через неусвідомлення того, що тільки що сталося. Далі крик. У такі моменти неможливо не боятися, не реально не відчувати страх, що кожну секунду, кожну хвилину і кожен день твоє життя може обірватися. І зараз воно не у твоїх руках.
Глава 8. Освіта під час війни
Війна продовжувалася, тож варіант здобути освіту залишався лише один — дистанційно. Звичайно, зв'язок був нестабільний. Замість НМТ я складав спеціальний іспит від Херсонської державної морської академії. Коли прийшов час проходити медкомісію, то у деяких місцях намагалися дати російські папери з їх печатками, але без результатів. Документи я надсилав електронно лише українські і лише з українськими печатками. Вступив на бюджет. Окупанти намагалися створити свою псевдоакадемію, найменувавши її ХГМА. Але зрозумівши, що нічого не вийшло, у 2023 році почали її знищувати обстрілами.
Глава 9. Херсон — це Україна
Антонівка і досі залишається червоною зоною. Стежки додому заміновані. Зараз я в Одесі, але подумки я все ще у місті, у якому завжди лунатиме «Херсон — це Україна», у якому херсонці відважно і без зброї готові зустріти загарбника, у якому жодна хвиля не змиє кров наших воїнів. Я можу бути зараз, де завгодно, але серце буде назавжди вдома, у Херсоні, 23 лютого 2022 року…
