В порту Маріуполь на момент повномасштабного вторгнення рф в Україну знаходилося п'ять торгових суден. Хто чекав на завантаження, хто на розвантаження. Втім, усі моряк знали: ми в порту ненадовго, далі нас чекає довгий перехід. Але з порту судна так і не вийшли. Моряк, який був тоді на одному з цих суден, розповів, як все було: як дізналися про війну, що чули з Маріуполя та як судно рятувало їх життя. Надзвичайну історію порятунку читайте далі.
- Чому обрали для себе професію моряка?
- У пошуках гідної заробітної плати та за порадою друзів моряків, я змінив професію і це не кінцевий результат, і точно не фінал. Завжди є куди рости і розвиватися.
- Як для Вас розпочалось повномасштабне вторгнення рф?
- Війна застала мене в Україні, на судні. Ми зайшли в порт Маріуполь на завантаження 23 лютого вночі. 24 лютого весь процес довелося зупини. Закрили трюми і чекали подальших інструкцій. О 5 ранку я вже знав, що почалось вторгнення, повномаштабна війна. Намагався додзвонитися батькам. Батько мені спочатку не повірив, а за годину передзвонив і сказав, що я мав рацію. Дві доби я взагалі не спав, я намагався зв'язатися з родичами, зі знайомими. Хотів дізнатися: що вони, де вони, як вони. Але роботу ніхто не скасовував. Стояли вахти, слідкували за обстановкою навколо судна, і не могли повірити в те, що відбувається.
- Як Ви дізнавалися новини, як спілкувалися із рідними?
- Маріуполь з першого дня почали обстрілювати з усього, з чого можливо. З повітря, з води, з суші, були і касетні снаряди, і фосфорні, запалювальні. Одним словом: усе підряд. Ми бачили, що біля порту курсували кілька російських військових кораблів, вони теж досить сильно обстрілювали місто. Місто почали потроху оточувати, це те, що ми знали на кінець березня. А потім зник взагалі будь-який зв'язок. Ми спілкувалися з місцевими портовиками, і вони нам розповідали, що в місті пошкодили останню вишку «Київстар». Тому це був останній інтернет і остання можливість вийти на зв'язок. А місто продовжували оточувати, і поступово все дійшло до порту. Це була фінішна пряма перед «Азовсталью», яку нещадно гатили з усіх наяних видів озброєння.
- Що було далі?
- 3 квітня на місток прилетів снаряд, або ракета. Руйнування були значні, а вже 4 квітня ввечері наше судно почали сильно обстрілювати з міномету... Команда спустилися вниз: хто в машину, хто в кают-компанію. Вирішили перечекати там. Судно нас врятувало. Близько 10 години вечора пролунав сильний вибух. Відразу ж пропала електрика, згасло світло. Ми хвилин 10 не могли прийти до тями, зрозуміти, що трапилось, а потім усвідомили. Мінометом нас не могли дістати, тому наші «визволителі» застосували скоріш за все танк, який «прошив» нам борт. Снаряд залетів у машине відділення, «прошив» паливний танк і розірвався у центральному пості управління. На той момент там перебували 2 члени екіпажу. Слава богу, вони живі, але вийшли в крові, опіках, контужені. Після потужного вибуху нас продовжили обстрілювати з міномета. Капітан по рації на 16 каналі почав кричати: «Перестаньте обстрілювати судно. Ми торгове судно, тут немає військових». Після чого обстріл припинився, але в машині все було зруйновано. Ми не могли запустити пожежний насос. Ми розуміли, що судно потрібно залишати, з машинного відділення валий густий чорний дим, також горіла мережева траса по надбудові. Приблизно через годину після влучного пострілу, судно палало як факел, і ми нічого не могли вдіяти.
- Чи був план, що робити далі або ви робили все інтуїтивно?
- Нам допомогли наші хлопці, за що їм велике дякую! Вони доправили нас на судно до сирійців. Вони стояли в такому, якщо можна так сказати, тихому куточку. 5 днів ми там прожили, але бойові дії дійшли і до цього судна. Наш капітан прийняв рішення покидати і це судно, і йти в інший бік від пострілів. Ми підняли білий прапор, і з сирійським екіпажем рушили в бік нашого судна. Там нас і перехопили «зелені чоловічки» з білими пов'язками. Відібрали документи, телефони, рації. І далі доставляли «по точках». На кожній «точці»: огляд, опитування, огляд, опитування. Зрештою, пізно вночі нас привезли в Донецьк. Поселили в старий гуртожиток, такий, що вже розсипається. І сказали, що вранці вам усе повернуть і відправлять куди треба. Але в підсумку, ми просиділи там 4 тижні. Ніхто нічого пояснити не міг. Сиділи під охороною військових. Були часті відвідування неприємних людей. Разом із нами там сиділи екіпажі ще кількох суден із порту Маріуполь, але загалом це були всі люди з України. Через 3 тижні виїхала перша партія людей. Друга партія була через тиждень. Нам пощастило зберегти наші життя, і покинути той жах.
- Які у Вас плани?
- Працювати далі в морі, допомагати нашій армії, згодом і сподіваюсь вже скоро відсвяткувати нашу Перемогу, повернутися додому, до рідної хати, обійняти батьків. Я більше року не бачив батьків, адже вони досі в Україні.
- Як взаємодіяли із Профспілкою робітників морського транспорту України?
- Я побачив пост у соціальних мережах ПРМТУ, що вони допомогали морякам із суден, які були в Маріуполі. Я вже майже рік на суші і фінансове становище не дуже стабільне зараз, тому мені дуже потрібна була допомога. Я звернувся до Профспілки і дуже вдячний, що ПРМТУ та за її сприяння Трастовий фонд моряків ITF змогли мені допомогти. Це дуже важлива підтримка і головне, що своєчасна. Дякую вам!
